Чарівна подорож курортами Домінікани

Нас повозили містом. Причарування старовинних будинків — ось що вабить туристів до Пуерто-Плата. Є бідні квартали й багаті вілли, споруджений 1540 року форт Сан-Філіп, центральний парк, фабрика з виробництва рому, музей бурштину... Останній захопив надзвичайно. Уявіть собі, янтар тут не жовтий, а, скоріше, чорний. Хоча є і медовий, і коричневий, і навіть блакитний — називається ларимар. А в янтарі — комахи мільйонолітньої давнини, які необережно втрапили у соснову смолу і там скам'яніли. Пам'ятаєте, у «Парку юрського періоду» з таких комариків узяли кров динозаврів, аби відновити їхнє поголів'я?

Але над усе в місті мене притягувала статуя Христа Спасителя на горі Монт-Ісабель-де-Торрес. Вона виднілася здалеку. Ясно було, що це високо, але я однаково збирався хоч поповзти, обдираючи коліна, але побувати на вершині. Та все виявилося простіше — ми піднялися туди фунікулером. Статуя точнісінько така ж, як у Ріо-де-Жанейро, тільки трохи менша, але все одного величезна: Христос розпростер руки, благословляючи світ. Навколо — джунглі з квітами та рослинами, які точно бачив удома у вазонах, тільки більші. І звичайно, неповторні краєвиди з висоти 800 метрів над рівнем моря. Так і хочеться розкинути руки, повторивши жест Спасителя!

Раювання на Золотистому Пляжі

Нарешті випала нагода спізнати принади найвідомішого курорту Домінікани. Оселили нас на Плая-Дорада, Золотистому Пляжі й дали час для відповідних насолод. І насолоди ці стали одним із найприємніших контрастів за час перебування у країні.

Ще від аеропорту тут починаєш розуміти, що держава бідна. Просто відчуваєш і все. А потім — дороги, міські нетрі, діти без кінця випрошують щось у туристів... І раптом убогість змінюється раєм на землі, справжнім цивілізованим курортним едемом серед розкішної природи, атмосферою абсолютної благодушності!

Це був по-справжньому шикарний курорт. Усе так вятково-культурно-доглянуто- приємно-добропорядно... Безтурботні відпочивальники в купальних костюмах, пальми-фікуси і — Атлантика за десять метрів од будівель готелю. Очам відкривалися безкінечні води і ввижалися пірати, які колись володарювали у цих краях.

Мальовничий берег, спокійні сині води під захистом коралових рифів, вулички серед облагороджених пишних джунглів, бунгало на чотири номери-апартаменти, «плетена» з якихось рослин кімната, широчезний балкон і кокоси, що звисають просто в руки. Крихітні колібрі пурхають серед квітів упереміж із гігантськими метеликами, а внизу в'ються ящірки...

Наїжу і напої додатково витрачатися нетреба — оплачено, і не лише учасникам прес-туру. Я взагалі-то не вважав себе ненажерою, але тут ним мало не став. Уявіть собі — перед початком вечері кухонний персонал обходить прилеглі до ресторану території з піснями та бубнами, заквітчані гібіскусами та орхідеями — це вони припрошують гостей до трапези. Такого вишукано-професійного обслуговування, такого достатку смачних і екзотичних страв, такого вибору вин я давно не бачив. Офіціант засипав наш столик пелюстками квітів, музиканти співали супутницям серенади, шеф-кухар вклонявся і перепитував, чи задоволені ми наїдками. Усе це стосувалося й решти відпочивальників!

А вечорами на курорті — завжди якісь шоу-концерти-танці-феєрверки-гуляння. Рай, вічне свято, забудьте про турботи, все добре, відпочивайте! Правда, стає трохи соромно, бо облаштовують оце «свято життя» бідні люди. Виручає лише усвідомлення того, що вони не дуже-то переймаються своїм становищем, їх усе влаштовує. Особливо робота на престижному курорті.

Двохднів вистачає, щоб насолодитися пейзажами і вивчити всі околиці. Засмаглі, посвіжілі, просяклі морською сіллю і сонцем вирушаємо вивчати узбережжя далі. Як з'ясувалося, на Плая-Дорада загалом півтора десятки готельних комплексів із конференц-залами, торговими закладами, казино, нічними клубами та ресторанами. Є й 18-лункове поле для гольфу. Доступні всі види спорту — від дайвінгудо клаймінгу.

Блаженний спокій і вітер свободи

Серед відомих пляжних курортів у регіоні Пуерто-Плата, крім Золотистого Пляжу, є багато інших. їх складно відділити одне від одного, та все-таки певна різниця є.

Наприклад, Сосуа вирізняється строкатим складом населення. Під час Другої світової війни до місцевих темношкірих мешканців домішалися переселенці з Європи — передусім євреї. Бувши переважно кваліфікованими фахівцями у різних сферах, вони відчутно підняли інтелектуальний рівень тутешньої людності, хоча мусили з часом присвятити себе сільському господарству, а потім і турбізнесу.
Крім першої у країні синагоги, Сосуа вабить незвичайним пляжем, облямованим мигдальними деревами і всюдисущими пальмами. Курорт популярний здебільшого серед сімейних туристів, які шукають спокою на тлі розкішної природи.

А ось узбережжя Кабарете — це тусівка для молодих, енергійних і романтичних, де панує свобода пересування й моралі. Вечорами вирують клуби і дискотеки, а вдень ваблять пляжі для віндсерфінгу та кайтингу. Причому ці два водні види спорту чітко розділяються, кожен займає свою територію. А природні умови для обох — ідеальні: із затоки віють потужні й рівномірні океанські вітри. Саме тому тут щороку проводиться Світовий кубок із віндсерфінгу серед професіоналів та відомі міжнародні аматорські змагання «Кабарете Рейс Вік».

Мені вдалося взяти урок кайтингу. Стоїш на дошці, а маленький повітряний змій-парашутик тягне тебе в океан із крейсерською швидкістю. Ловиш момент, чимдуж підскакуєш на хвилі, тримаючи в руках міцно натягнуту мотузку і... Правда, щоб виробляти кількаметрові сальто, ще багато часу треба провести у Кабарете...

Дорога в нікуди й назад

Ще одна «наречена Атлантики» — Самана, якимось дивом поки не обжита туристами. Вона неодмінно зацікавить тих, хто хоче вибрати місце на курортному узбережжі без надмірного напливу відпочивальників.

Самана — це і ціла провінція Домініканської Республіки, і її головне місто, і півострів за три з половиною години їзди на захід від Пуерто-Плата, і затока з буйною рослинністю по берегах та дивовижним підводним світом. Загадковий, разючий, чарівний край!

Місто Санта-Барбара-де-Самана здалося найспокійнішим тропічним раєм із неквапливим шелестом кокосових пальм і кольоровими будиночками, що чіпляються за зелені схили гір. Тут чимало місць, де можна спокійно посидіти й насолодитися океанськими пейзажами. Але в історії краю не все було так умиротворено. «Обласний центр» Самана заснований у 1756 році спеціально для захисту затоки від корсарів. Тепер він вабить будинками вікторіанської епохи, «чурчею» — Євангелістською домініканською церквою, а також сучасними готелями.

Зі сходу на захід півострів перетинає гірська гряда Кордильєр, що відділяють заповідну зону провінції від решти острова. Найперша природна принада для туристів — бухта Самана. її захищає кораловий риф і безліч маленьких островів. Ширина затоки — до 11 кілометрів, а довжина — 54. Неважко підрахувати площу, що являє собою величезний магніт для аматорів дайвінгу. Максимальна глибина у бухті місцями сягає 45 метрів.

Нам пощастило відвідати Кайо-Левантадо — мініатюрний острів, де чекала зустріч із білосніжним піском, водами затоки, які мінилися тисячами відблисків, і яскравим сонцем, що вигадливо висвітлювало тропічні зарості. Отут ми оцінили місцевий дайвінг — він спеціально для плавців, яких уже мало чим можна здивувати! А потім в очікуванні супутників, котрі все ще відкривали для себе підводні красоти, перепочили у гамаку під приємні ритми меренге.

І добре зробили, бо далі була годинна подорож верхи у гори, яку ми здійснили, перебираючись через ущелини й річки. Фіналом незвичної мандрівки стало неповторне видовище — водоспад Ель-Лимон. Пінні струмені спадають із 30-метрової висоти у чарівну лагуну, обрамлену пишною рослинністю всіх відтінків зелені!

Та це було тільки попереднє знайомство із дикою та окультуреною природою Самани! Нам запропонували сафарі на таких собі «джип-автобусах» — вантажівках, до яких «приторочено» досить комфортний салон. Із їхніх віконець відкривалися сцени з дикого життя, яке все ще йде на сцені острова за своїм одвічним генеральним сценарієм. Екосистема Самани оригінальна: мангрові зарості сплітаються тут із тропічним лісом, в узбережних водах грають дельфіни і ламантини, у верховіттях дерев в'ють свої гнізда пелікани і ластівки. Ми відвідали печери, стіни яких укриті малюнками стародавніх індіанців, трохи полякали кажанів і занурилися в підземне кришталево чисте озеро. Побачили природний феномен — Подих Диявола: крізь величезну «нору» в товщі скелі далекий океанський прибій «вдихає» і «видихає» повітря з такою силою, що необережного глядача може або відштовхнути, або засмоктати у таємничу заглибину.

Були ще плантації кави і цукрової тростини, копальні цінного мармуру...

Але, можливо, найдужче вразило рукотворне «диво» — Дорога в нікуди. За часів диктатора Трухільо в надзвичайно мальовничому місці узбережжя від острова до острова проклали великий міст, який обривається далеко в океані. Ми так і не зрозуміли — чи то забракло коштів на будівництво, чи то архітектори так усе й задумували, але Дорога в нікуди лишилася абсурдним символом правління Трухільо і при цьому... величезною гордістю місцевих мешканців!

Та є одне природне явище, якого ми так і не побачили, хоча дуже кортіло. На заваді стала сама природа: не сезон, нічого не вдієш! Річ у тім, що затока Самана є славнозвісним місцем любовних ігор горбатих китів. Дуже заздрю тим, хто відвідає її у січні-березні! У цей час, залишаючи холодні води Атлантики, велетенські морські тварини прямують сюди для відтворення потомства. Існують спеціальні екскурсії для спостереження за цими гігантами. Надійними швидкісними катерами туристи вирушають через бухту у відкритий океан, де спостерігають за китами у їхньому рідному середовищі під час шлюбного ритуалу. Уявляю, як отаке живе громаддя вагою під 60 тонн повністю вискакує з води або пропливає перед судном... Глядачам видовище гарантоване, адже за сезон у ці місця припливає до 3000 гігантів!

Кити точно знають, куди лежить їхній шлях, і ніхто їм не диктатор. Я теж тепер знаю, куди подамся в Домінікані, якщо доля занесе сюди хоча б іще раз...